awkward interpretations: First try: "The last leaf" by O'Henry

awkward interpretations: First try: "The last leaf" by O'Henry: О’Генрі «Останній листок».

First try: "The last leaf" by O'Henry

О’Генрі «Останній листок»

         У маленькому районі на захід від Вашингтонської площі вулиці сплутались та розбились на невеличкі смужки, котрі городяни називають «місцями». Ці «місця» створюють дивакуваті кути та провулки. Одна з вулиць навіть перетинає саму себе один чи навіть два рази. Одного разу невідомий художник помітив цікаву можливість цієї вулиці. Уявімо, як, йдучи цією дорогою, колекціонер з магазину з рахунком за фарби, папір та полотно, раптово зустрічає самого себе, прямуючого у зворотньому напрямі, не отримавши ні центу по рахунку!

         Для того, щоб уникнути нудьги у старому містечку Грінвіч, творчі люди почали нишпорити в пошуках вікон, що виходять на північ, та шпилів вісімнадцятого століття, голландських горищ та дешевої орендної плати. Потім з-за кордону вони привозили олов’яні кухлі та каструлі з підігрівом, куплені на Шостому Авеню, та створювали «поселення».

             На самій верхівці невеличкої триповерхової цегляної будівлі проживали у своїй квартирці Сью та Джонсі. Джонсі – ласкава форма від Джоанна. Одна уродженка Мену, інша –  Каліфорнії. Вони зустрілися за трапезою в ресторані «Дельмоніка» на Восьмій вулиці та з’ясували, що їх смаки стосовно мистецтва, любов до салату з листя цикорію та рукавів-фонариків настільки їх зближують, що почали разом винаймати квартиру.

    Це трапилось у травні. А в листопаді непривітний невидимий незнайомець, котрого лікарі називають «запалення легенів», підкрадався до міста, торкаючись своїми крижаними пальцями мешканців з усіх закавулків міста. В східній частині цей руйнівник крокував сміливо, знищуючи своїх жертв наповал, одначе його хода була повільною у вузьких лабіринтах та місцях, порослих мохом.

         Містер Пневмонія – не той, кого ви б могли назвати стареньким благородним лицарем. Мініатюрна жіночка з малокрів’ям від Каліфорнікійського зефіру навряд чи була б достойним суперником червонорукого старого дурня з частим диханням. Все ж таки він вразив Джонсі; і ось вона лежала, ледве рухаючись, на розмальованому залізному ліжку, споглядаючи через німецьке віконце порожнечу на сусідній цегляній будівлі.

    Одного ранку втомлений лікар покликав своєю патлатою сірою бровою Сью в коридор.

  «ЇЇ шанси - один з десяти», - сказав він, струшуючи свій ртутний термометр. «І шанс цей полягає у бажанні жити. Люди її випадку вже роблять замовлення у трунаря, змушуючи всю медицину виглядати дурною. Ваша маленька леді вбила собі в голову, що їй не стане краще. Можливо, вона має ще що-небудь на думці?»

     «Вона – вона б хотіла намалювати фарбами Неаполітанську затоку одного разу», - мовила Сью.

         «Намалювати? – Нісенітниця! Можливо, вона думає про щось більш вартісне – чоловіка, наприклад?»

         «Чоловіка? – запитала Сью з протяжним призвуком варгану в її голосі. – Невже чоловік це краще... - одначе ні, лікаре, вона не думала ні про що таке».

         «Це все слабкість. Тоді я продовжу лікувати її, наскільки це буде підвладне моїм силам. Але як тільки пацієнт починає рахувати екіпажі похоронної процесії, лікувальні сили медицини вкорочуються рівно на п’ятдесят відсотків. Якщо вона запитає вас що-небудь стосовно нової зимової моди на плащі, обіцяю вам один із п’яти шансів, замість одного з десяти, що вона одужає».

         Після того, як лікар пішов, Сью зайшла до майстерні та плакала так, що японська серветка перетворилась в кашку від її сліз. Тоді вона манірно зайшла до кімнати Джонсі з мольбертом, дурнувато насвистуючи.

     Джонсі лежала, з важкістю роблячи складки на постілі, направлена обличчям у сторону вікна. Сью перестала свистіти, думаючи, що вона спить.

         Тим часом вона розмістила свій мольберт та розпочала чорнильний малюнок-ілюстрацію до журнальної історії. Молоді художники вимушені прокладати свій шлях у мистецтво, малюючи ілюстрації до історій, котрі молоді письменники пишуть, тортуючи свій шлях у літературу.

         В той час, як Сью робила перші штрихи одноокої постаті героя, ковбоя Айдахо  в елегантних штанцях для їзди верхом, вона чула тихі звуки, що повторилися декілька разів. Вона швидко підійшла до ліжка. Очі Джонсі буди широко відкриті. Вона дивилась через вікно і рахувала у зворотньому напрямі.

         «Дванадцять,- вимовила Джонсі, і трішки пізніше, - одинадцять, - а потім знов, - десять, дів’ять, вісім, сім», - промовила майже одночасно.

     Сью дбайливо поглядала у вікно. Що вона рахувала? За вікном виднілось лише похмуре подвір’я та порожнеча на стіні будинку на відстані двадцяти кроків. Старий плющ винограду, заплутаний та гнилий біля кореня, піднімався до середини будівлі. Прохолодний подих осені вразив його листя, в той час як скелет його гілок міцно тримався майже зруйнованих цеглинок.

     «Що трапилось, дорогенька?» - запитала Сью.

     «Шість, - промовила Джонсі майже пошепки, - вона опадають швидше. Три дні тому їх було приблизно сто. Тоді я втомлювалась від підрахунків. Але зараз це просто. Ще один опав. Тепер їх залишилось всього п’ять».

         «П’ять чого, мила? Нумо, скажи своїй Сьюді».

         «Листочків. На виноградному плющі. Коли впаде останній, я повинна зникнути разом з ним. Я знаю це протягом трьох днів. Хіба лікар не сказав тобі?»

         «Ох, я ніколи не чула подібної дурниці, - зітхнула Сью з презирством. – Яке відношення має плющ до твого одужання? Ти ж так любила цей виноград, неслухняне дівчисько. Не будь дурненькою. Лікар сказав мені цим ранком, що твої шанси на одужання хороші -  давай поглянемо, що він сказав дослівно– він сказав, що твої шанси один з десяти! Це майже так само добре, як ми мали в Нью-Йорку, коли їздили на автомобілі чи проходили повз новий будинку. Поїж трошки бульйону та дозволь Сьюді повернутися до її роботи, щоб вона змогла продати малюнок редакторові та купити портвейн для її хворого дитяти та свинячі котолети для жадібної себе».

         «Тобі більше не потрібно купувати вино», - сказала Джонсі, фокусуючи свій погляд на вікні. – Ще один опав. Ні, я не хочу ніякого бульйону. Тих листків всього чотири. Я хочу побачити, як впаде останній, перед тим як все покриється пітьмою. Тоді і я покину тебе».

         «Джонсі, люба, - промовила Сью, схилившись над нею, - можеш пообіцяти мені не відкривати очей допоки я не скінчу смій малюнок? Мені конче необхідно здати ці малюнки до завтра. Мені потрібне світло, або ж я зроблю неправильний відтінок».

         «Ти не могла б малювати в іншій кімнаті?» - прохолодно запитала Джонсі.

         «Я швидше залишусь з тобою, - мовила Сью, - тим паче я не хочу, що б ти продовжувала дивитись на ці дурнуваті листки».

         «Скажеш мені, коли ти закінчиш, - закриваючи очі, сказала Джонсі, продовжуючи й далі лежати бліда та безмовна, неначе занепала статуя, - тому що я хочу побачити падіння останнього листка. Я втомилась чекати. Я втомилась думати. Я хочу припинити триматись за надію та опасти донизу, як один з тих нещасних, втомлених листочків».

         «Намагайся заснути, - сказала Сью. – Мені необхідно викликати Бермана для того, щоб він попозував мені в якості старого відлюдника-шахтаря. Я повернуся за хвилину. Не намагайся рухатись, поки я не повернусь».

     Старий Берман був художником, що жив на поверх нижче. Йому було за шістдесят та він мав «Мойсеєву бороду» Мікеланджело, котра завивалась вниз від голови розпусника вздовж тіла бісеняти. Берман був справжнім провалом у мистецтві. Він завжди був близьким до створення шедевру, але ніколи так і не почав його. Декілька років він нічого не малював, за виключенням якоїсь мазні для торгівлі та реклами. Він трохи підзаробив, позуючи для молодих художників в колонії, котрі не могли собі дозволити професійного натурщика. Він пив забагато джину і все ще балакав про його скорий шедевр. В усьому іншому він був жорстоким маленьким старим, котрий глузував над добротою інших та возвеличував себе як спеціального пса-сторожила двох молодих художників з квартири вище.

         Сью застала Бермана, з сильним запахом ягід ялівцю, в його слабо освітленій норі. В одному кутку стояв порожній мольберт, котрий чекав двадцять п’ять років на перший штрих шедевру. Вона сказала йому про фантазії Джонсі та про те, як вона хвилюється, що вона, світла та тендітна, як той листочок,  може справді зникнути, коли те незначне, що тримає її в живих, може стати слабшим.

     Старий Берман, з червоними відверто палаючими очима, презирливо та несмішливо репетував стосовно такої дурної уяви.

         «Васса! – крикнув він. – Існують люди в світі такі дурні, шоб померти через те, шо листя пада з проклятого плюща? Я ни чув такого ніколи. Я не буду бозувати у якості натурщика для твового йолопкуватого відлюдника-бовдура. Чюму ти дозволила цій дурній мислі залізти до її голови? Акх, бідненька мала Місс Хонсі».

     «Вона надзвичайного хвора та слабка, - сказала Сью, - лихоманка вразила її розум та заповнила дивними фантазіями. Добре, Містер Берман, якщо ви не хочете позувати для мене, ви і не повинні. Але я думаю, що ви огидно старезний – старий відлуднік-бовдюр».

         «Ти як і всі жінки! – заверещав Берман. – Хто сказав, що я не буду бозувати? Ходімо. Я піду зі тобою. Півгодини я пуду намагатися говорити, що я готовий бозувати. Німає кращого месця, ніж того, де лежатиме хвора Місс Хонсі. Одного дня я напалюю шедевр, і ми всі боїдемо звітси. Так!»

         Джонсі спала, коли вони піднялись нагору. Сью опустила штори до самого низу та показала Берману, щоб він зайшов до іншої кімнати. Звідти вони з жахом виглянули у вікно на виноградний плющ. Потім вони глянули один на одного, не вимовивши ні слова. Затятий холодний дощ, змішаний зі снігом, накрапав. Берман, одягнений у стару блакитну сорочку, зайняв позу відлюдника-шахтаря поряд з перевернутим догори дном чайником, котрий заміняв скелю.

     Коли Сью прокинулась вранці після годинного сну, побачила Джонсі з млявими, широко відкритими очима, котрі уважно дивились на зелену тінь штор.

         «Відкрий штори. Я хочу поглянути», - пошепки наказала Джонсі.

         Сью втомлено покорилася.

         Але що ж! Після сильної зливи та поривів вітру, котрі тривали цілу вічність, на цегляній стіні все ще залишився один листочок плюща. Він був останнім. Так само темно-зелений стовбур з зубчастими краями, пофарбованими в жовтий від старості, він сміливо звисав з гілки на висоті двадцяти футів.

     «Це останній. – мовила Джонсі. – Я думала, що він точне опаде вночі. Я чула вітер. Він відпаде сьогодні, а я помру разом з ним».

     «Дорога, дорогенька! – сказала Сью, кладучи своє виснажене обличчя на подушку. – Подумай про мене, якщо тобі плювати на себе. Що я робитиму без тебе?»

         Але Джонсі не відповіла. Найбільш безпорадна річ у світ – душа, коли вона готова відправитись у містичну, далеку подорож. Здається, фантазія заполоняла її сильніше, та одна за одною нитки, що тримали її на землі, розривалися.

         День закінчувався, але навіть зараз, у сутінках, вони могли бачити одинокий листочок плюща, котрий вчепився в стовбур поруч зі стіною. А потім, з приходом ночі, північний вітер знову звільнився, і дощ почав крапати по вікну та стікати донизу по вузьких голландських карнизах.

         Коли стало доволі світло, Джонсі безжалісно закомандували відкрити штори.

         Листочок плюща досі був там.

         Джонсі довгий час лежала, дивлячись на нього. І потім вона покликала Сью, котра помішувала її курячий бульйон на газовій плитці.

         «Я була поганою дівчиною, Сьюді, - сказала Джонсі. – Щось змусило той останній листок залишитись тут, щоб показати мені, якою слабкою я була. Бажання померти – то гріх. Ти можеш принести мені трішки бульйону та молока, та – ні, принеси мені спочатку маленьке дзеркальце та обклади мене подушками, щоб я могла сидіти та спостерігати, як ти готуєш».

         А годиною пізніше вона сказала:

         «Сьюді, одного дня я сподіваюсь намалювати Неаполітанську затоку».

         Після обіду прийшов лікар, і Сьюзі вибачилась за те, що вона перейшла в коридор, коли він пішов минулого разу.

     «Шанси рівні, - сказав лікар, тримаючи тонку тремтячу руку Сью. – Хороший догляд – і ви переможете. А зараз мені потрібно відвідати пацієнта на поверх нижче. Його ім’я Берман, він хтось на кшталт художника, я думаю. Також запалення легенів. Він старий, слабкий чолов’яга, а приступ доволі серйозний. У нього немає ніяких шансів; але сьогодні він відправиться до лікарні заради кращого догляду».

         Наступного дня лікар сказав Сью: «Вона в безпеці. Ви перемогли. Правильне харчування та догляд – все, що необхідно зараз».

         Після обіду Сью прийшла до ліжка Джонсі, в якому та лежала та безупинно в’язала  непотрібний блакитний шарф, обгорнула її разом з подушкою однією рукою.

         «Я повинна дещо тобі сказати, біле мишенятко, - мовила вона. – Містер Берман сьогодні помер в лікарні від пневмонії. Він хворів всього два дні. Швейцар знайшов його вранці першого дня в його кімнаті безпомічним, страждаючим від болю. Його одяг та взуття було наскрізь мокрим та крижаним. Вони не можуть уявити, де він міг бути в таку жахливу ніч. А потім вони знайшли все ще палаючий ліхтар, драбину, котра була зрушена зі свого звичного місця та розкидані пензлі, та палітру зі змішаним зеленим та жовтим кольорами. Тож глянь за вікно, люба, на останній листочок плюща на стіні. Хіба тебе ні трохи не здивувало, чому його не зірвало вітром? Ох, люба, це шедевр Бермана – він намалював його в ту саму ніч, коли останній листок опав».